Слово «Донбас» викликає найрізноманітніші емоції в українців, росіян, жителів ближнього і далекого зарубіжжя. Всього кілька років тому ця географічна назва для багатьох стала синонімом війни, смертей, зламаних доль. 2014 рік ознаменувався виникненням на карті невизнаних «держав» таких утворень, як «ДНР» та «ЛНР». Говорячи про сепаратизм на сході України, зазвичай, в першу чергу згадують Донецьк – саме він став своєрідним епіцентром зародження «російської весни» на Донбасі, яка, як багато хто вважає, була наслідком Майдану в Києві. Але насправді багатогранний процес відокремлення цього регіону від України почався набагато раніше.
Зміст
«Донецька республіка»: перші передумови
2014: від перших мітингів до проголошення «ДНР»
«ДНР» від початку АТО до наших днів
Ново- та Малоросія
Як з'явився «народ Донбаса»
«ДНР» сьогодні
Форма правління
Державні символи
Територія «ДНР»
Чисельність населення
Національний склад
Мови
Релігія
Паспорти
Міжнародно-правовий статус «ДНР»
Освіта
Транспорт та зв'язок
Медицина
Армія
Свобода думки та ЗМІ
Дотримання прав людини
Економіка
Валюта «ДНР» та банківська система
Інфляція та «секретний» ВВП
Рівень життя населення
Ціни і тарифи
Туризм та культурна спадщина
Висновки
«Донецька республіка»: перші передумови
Ідеї відділення Донбасу від України почали звучати в Донецьку задовго до Євромайдану. Східні регіони протиставляли себе західним, напевно, з самого проголошення незалежності України. Донбас був економічно і ментально орієнтований на Росію, що, в принципі, було логічним, враховуючи територіальну близькість до РФ і значний відсоток етнічних росіян серед населення (згідно з переписом 2001 року – 38%).
Після «Помаранчевої революції» 2004 року сепаратистські настрої «донецьких» заграли з подвоєною силою. У цей період були створені кілька громадських організацій, які в цілому підтримували політичний курс «Партії регіонів» і комуністів: дружба з Росією, позаблоковий статус, визнання російської мови другою державною. Тоді ж почалися розмови про автономію Донецької області. Керували організаціями особистості, багато з яких пізніше стали відомими персонажами «російської весни» і зайняли «теплі» місця в «органах влади» «ДНР»: це Андрій Пургін («Союз народжених революцією«), Роман Лягін («Ми»), Олександр Хряков («За Україну без Ющенка»), Олександр Цуркан («Рух пильних»), Володимир Макович («Молодіжний рух патріотів»).
У грудні 2005 року була заснована міська, а потім і обласна організація «Донецька республіка». На чолі її стояли Андрій Пургін, Олександр Цуркан і глава «Російського руху в Україні» Олег Фролов. Саме ця «республіка» стала зародком теперішньої «Донецької народної...», а чорно-синьо-червоний триколор, що використовувався в якості прапора організації, через кілька років став прапором псевдодержавного утворення»ДНР».
Донецькі громадські діячі підтримували тісні зв'язки в російськими «колегами». Зокрема, йшов активний обмін думками і досвідом з «Міжнародним Євразійським рухом» під керівництвом затятого ідеолога «руського миру» Олександра Дугіна. Цей рух періодично організовував в РФ "військово-патріотичні збори», в яких брали участь донеччани, а також представники інших українських міст. На просторах мережі збереглися свідчення цих подій. Так, у соцмережі ВКонтакті з 2008 року діє спільнота «Донецька республіка». У фотоальбомах групи можна знайти фотографії зі «зльотів», де люди тренуються поводитися зі зброєю на тлі до болю знайомих триколорів.
Варто також відзначити, що перша згадка «народного ополчення» датується аж ніяк не 2014-м роком. Цей термін вперше вжив Олександр Цуркан на мітингу «Донецької республіки» 22 червня 2006 року.
«Я хочу оголосити про великий вітчизняний опір Донецького народу іржавої окупації та іншої сволоти, яка тут звила свої гніздечка... Наш рух призвав до народного ополчення... Поки є можливість, поки оголошені демократичні перетворення, ми будемо діяти за законом і, не порушуючи закон, протестувати, але завжди мати на увазі, що можемо провести акції громадської непокори»,
- сказав тоді Цуркан.
Перший «референдум» за незалежність Донеччини від Києва також намагалися провести в 2006 році. У Донецькій області та ряді інших регіонів проводилися опитування жителів і збиралися підписи для ініціювання референдуму за проголошення «Донецької Федеративної Республіки», яка, за задумом, повинна була включити в себе Донецьку, Луганську, Дніпропетровську, Запорізьку, Херсонську, Одеську та Харківську області.
Збір громадської думки проводився в наметах Компартії, логотип якої був завішений прапором Донецької республіки
Опитувальний лист
У 2007 році рух за федералізацію продовжував набирати обертів, поки в листопаді Донецький окружний адміністративний суд не заборонив діяльність «Донецької республіки». Проти керівників організації було заведено кримінальну справу за фактом посягання на територіальну цілісність країни. Судова тяжба тривала до березня 2013 року, і в підсумку кримінальну справу проти активістів «Донецької республіки» було закрито.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Південна Осетія
Поки йшли розгляди «Донецька республіка» діяла підпільно, зосередивши зусилля на пропаганді в Інтернеті. Але про реальну агітацію теж не забували: в мережі є відеосвідчення того, як в 2011 році Пургін роздавав на вулицях Донецька георгіївські стрічки і попутно просвіщав народ про «республіку».
У 2009 році, напередодні президентських виборів, донецькі громадські діячі активізували пропагандистську діяльність. На з'їзді «Донецької республіки» 9 лютого 2009 року його учасники проголосили «декларацію про державний суверенітет» вищезгаданої «Донецької Федеративної Республіки».
Після того як до влади прийшов Віктор Янукович, «республіканці» практично зникли з поля зору через непотрібність. На той час вже не було в живих Цуркана і співзасновника «Донецької республіки» Геннадія Приткова. Їх соратники стверджували, що причиною смерті було отруєння ртуттю, яку нібито розлили у них вдома силовики при обшуках.
У 2012 році в Москві відкрилося «посольство» «Донецької республіки», в якому видавали «паспорти». Українські правоохоронні органи цей факт тоді не збентежив, та й взагалі подія лише побіжно була згадана в новинних стрічках.
В цілому не можна сказати, що ідеї відділення від України користувалися активною підтримкою в Донецьку до відомих сумних подій 2014 року. Мітинги під триколорами збирали по парі сотень людей, так звідки ж раптово взялася армія «шахтарів і трактористів», які раптом усвідомили, що «окуповані хунтою»?
2014: Від перших мітингів до проголошення «ДНР»
Взимку 2013/14 року вся увага була прикута до українського Майдану, а в Донецьку та інших південно-східних регіонах тим часом повним ходом йшла підготовка «російської весни». Насамперед, в головах жителів вирощувалася ненависть до України, а давнє протиставлення сходу і заходу вийшло на новий рівень: пропагандисти (як російські, так і проросійські) називали Майдан «державним переворотом», його учасників – «фашистами», лякали населення «бойовиками» «Правого сектора». Групи типу «Антимайдан» в соцмережах плодилися, як гриби після дощу.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: «Країна душі» - Абхазія
В останніх числах лютого політична напруга в Україні досягла піку: розстріл Небесної Сотні, втеча Януковича і вже запущений процес анексії Криму. У цей момент «російська весна» на Донбасі перейшла в активну фазу – історія «Донецької республіки» писалася повним ходом.
На авансцені з'являється тоді ще мало кому відомий активіст Павло Губарєв.
28 лютого він, в якості голови громадської організації «Народне ополчення Донбасу», попросив слова на сесії Донецької міськради і зачитав ультиматум, в якому зажадав визнати нелегітимними центральну «постмайданну» владу – Верховну Раду, Кабмін і Донецьку облдержадміністрацію, а міськрада Донецька – оголосити єдиним законним органом влади в місті. Також «ополчення» вимагало звільнити держчиновників, ліквідувати Донецьке казначейство і перераховувати всі кошти тільки на рахунки міськради. У разі невиконання цих вимог Губарєв погрожував «делегітимізувати» міськраду. Після цього депутат Микола Левченко на особистій зустрічі з Губарєвим злегка охолодив його запал, заявивши, що розправиться з «ополченцями», якщо вони ризикнуть штурмувати адмінбудівлю.
1 березня на площі Леніна в Донецьку відбувся мітинг, в якому взяло участь близько 15 тисяч осіб. Губарєва оголосили «народним губернатором», український прапор біля будівлі Донецької ОДА замінили на російський, а вже 3 березня адміністрацію взяли штурмом. У наметах перед ОДА почався запис всіх бажаючих в «ополченці».
Правоохоронні органи реагували на події мляво. Тодішній начальник Донецького обласного управління МВС Роман Романов запевняв, що не порушував присягу, а просто намагався запобігти кровопролиттю.
Перші дні «російської весни» ознаменувалися і проукраїнськими акціями, причому досить масштабними. 4 березня на мітинг «За Єдину» Україну в Донецьку вийшли 3 тисячі осіб, а наступного дня – вже 10 тисяч. Акції закінчувалися кривавими сутичками з сепаратистами. 13 березня «русский мир» забрав свою першу жертву на Донбасі – 22-річного члена ВО «Свобода» Дмитра Чернявського. Його вдарив ножем проросійський бойовик під час мітингу українських патріотів.
Дмитро Чернявський
6 березня Губарєва затримала СБУ. «Народного губернатора» доставили до Києва, де він пробув у СІЗО 2 місяці.
Сепаратистські мітинги тривали весь березень, будівля Донецької ОДА захоплювалося і звільнялося кілька разів, поки 6 квітня остаточно не перейшло під контроль сепаратистів. Наступного ж дня була сформована «Народна рада», яка проголосила суверенітет і незалежність «Донецької народної республіки», а також призначила дату проведення «референдуму» про самовизначення – 11 травня.
«ДНР» від початку АТО до наших днів
У квітні 2014 року «русский мир» почав розповзатися по Донецькій області: прапори РФ і «ДНР» вивішувалися на адміністративних будівлях Краматорська, Слов'янська, Макіївки, Єнакієвого, Горлівки, Маріуполя.
8 квітня було створено "Тимчасовий уряд ДНР" на чолі з Денисом Пушиліним. 10 квітня він же оголосив про створення «Народної армії Республіки». Першим «міністром оборони ДНР» став Ігор Хакімзянов, правда, він не пробув на цій посаді і місяця – 7 травня він був захоплений бійцями батальйону «Азов» під час бою під Маріуполем.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: «Кавказька Швейцарія» – Нагірний Карабах
14 квітня на сході України офіційно розпочалася антитерористична операція. Однак перше бойове зіткнення відбулося за два дні до цього – 12 квітня під Слов'янськом в засідку бойовиків потрапила група СБУшників, один офіцер «Альфи» і один терорист загинули.
Саме Слов'янськ вважається місцем зародження війни на Донбасі. На початку квітня 2014 року російський військовий офіцер Ігор Гіркин-Стрєлков з півсотнею соратників перетнув кордон і попрямував до Слов'янська – «встановлювати народну владу». Пізніше Гіркін заявляв в інтерв'ю, що саме він «натиснув спусковий гачок війни».
«Чому Слов'янськ? Коли ми перейшли кордон, у нас не було чіткого певного плану, куди нам йти. Я розумів, що з такою невеликою групою йти на Луганськ або на Донецьк не має сенсу. Це міста-мільйонники, в яких п'ятдесят чоловік потонуть просто. Розчиняться без видимого ефекту. Відразу мною було поставлено завдання для себе-знайти якийсь середньої величини населений пункт. З одного боку, досить значимий, з іншого боку, в якому ми зможемо швидко встановити народну владу»,
– так пояснював Гіркін свій вибір.
Поки розгоралися бойові дії в районі Слов'янська-Краматорська, на політичній арені «ДНР» з'явився Олександр Захарченко.
Його «кар'єра» в «республіці» почалася із захоплення Донецької міськради сепаратистською організацією «Оплот» 16 квітня 2014 року. Захоплення Донецького телецентру – також його «заслуга». Після цього на підконтрольній бойовикам території Донеччини почався новий етап «промивання мізків»: мовлення українських телеканалів було припинено, натомість їм прийшли місцеві Днрівські і російські, які в унісон твердили про «безчинства київської хунти» і «героїчне ополчення Донбасу».
Пропагандистська машина Росії, що почала налаштовувати громадськість проти України ще з початку Майдану, в квітні 2014-го запрацювала на повну міць. Прокремлівські ньюсмейкери підійшли до висвітлення подій на Донбасі з кінематографічною серйозністю: на перший план були виведені «головні герої» - нині відійшли в історію Моторола і Гіві, а також інші польові командири – горлівський комендант Ігор Бєзлєр (Бєс), командир батальйону «Схід», СБУшник-зрадник Олександр Ходаковський, все той же Гіркін, та й Захарченко регулярно намагалися приписати «бойові подвиги».
На хвилі ейфорії «Кримнаша» і підтримки Росією антиукраїнського курсу Донбасу, «народні республіки» сподівалися слідом за Кримом стати частиною РФ.
У квітні 2014 року Володимир Путін під час «Прямої лінії» з народом сказав, що південь і схід України – «це територія Новоросії, яка була передана Україні в 20-і роки радянським урядом», і що «Новоросія корінням пов'язана з Росією». Тоді ж, відповідаючи на питання, чи можливе введення на Донбас російських військ, Путін заявив, що Рада Федерації надала йому таке право.
Читайте також: Як виглядає невизнана свобода: між «совком» та пострадянським капіталізмом – Придністров'я
За кілька днів до «референдуму» на Донбасі Путін закликав самозвану» владу «відкласти захід, щоб створити умови для діалогу з Києвом». Але сепаратисти не відмовилися від своїх намірів «референдум про самовизначення» пройшов, як і планувалося, 11 травня, а наступного дня Пушилін оприлюднив відозву з проханням до Росії розглянути можливість входження «ДНР» до її складу. Пройшли роки, але вступ до РФ так і залишився в мріях донецьких сепаратистів.
16 травня головою «Ради міністрів ДНР» стає російський політолог, підприємець і давній знайомий Гіркіна Олександр Бородай. 7 серпня він подав у відставку, поступившись посадою Захарченко.
2 листопада в «ДНР» відбулися вибори депутатів» Народної ради «і» глави республіки», яким у підсумку став Захарченко. В Україні, Європі та США голосування назвали фарсом, а в РФ заявили, що «поважають волевиявлення жителів південного сходу».
У перший рік військового протистояння Донеччина стала місцем низки трагічних подій: знищення пасажирського лайнера 17 липня (298 жертв), серпневі бої під Іловайськом і розстріл українських бійців в «зеленому коридорі» (офіційно – 366 загиблих, 429 поранених і 300 потрапили в полон), бої за Дебальцеве в січні-лютому 2015 р. (за даними Генштабу ЗСУ, 110 військових загинули, 270 поранені, 7 потрапили в полон і 18 пропали безвісти), і це не рахуючи безлічі менш масштабних бойових зіткнень.
До кінця серпня 2014 року силам АТО вдавалося успішно тіснити підрозділи «ДНР» на схід. 13 червня під контроль України перейшов Маріуполь, 5 липня-Слов'янськ, Краматорськ, Дружківка, Артемівськ, Костянтинівка, 28 липня – Дебальцеве, 29 липня – Авдіївка.
Становище бойовиків «ДНР» ставало критичним, і в третій декаді серпня керівництво збройних сил РФ зважилося на пряме вторгнення регулярних російських підрозділів на територію Донеччини.
«Наймасштабніше вторгнення відбулося в ніч з 23 на 24 серпня 2014 року. Сили вторгнення ЗС РФ складалися з дев'яти батальйонно-тактичних груп: 3500 чоловік особового складу; до 60 танків; до 320 БМД (БМП); до 60 гармат; до 45 мінометів; 5 ПТРК», – повідомила прес-служба Головної військової прокуратури України.
Результатом вторгнення став сумнозвісний «Іловайський котел», а підрозділи «ДНР» за підтримки російських військ змогли просунутися на південь, зайнявши ряд населених пунктів аж до Азовського моря.
Взимку 2015 року пройшла ще одна великомасштабна військова операція в Дебальцевому, в результаті якої місто знову перейшло під контроль «ДНР». Поки є лише неофіційні відомості, що в цих боях також брали активну участь російські війська. Так, група «Інформаційний опір» з'ясувала, що за Дебальцеве воювали 3 батальйонні тактичні групи і 2 артилерійські групи ЗС РФ, а російські офіцери здійснювали безпосереднє управління операцією.
Після других Мінських угод, підписаних 12 лютого 2015 року, на Донбасі встановилася відносно стабільна лінія розмежування між українськими підрозділами і бойовиками, уздовж якої йшли локальні бої з періодичними затишшями і загостреннями.
Що стосується соціально-політичного життя «ДНР», за цей час» Республіка «перейшла на розрахунки російськими рублями і почала видавати власні» паспорти", про що докладніше піде мова нижче.
Ново- та Малоросія
У перший рік свого існування «ДНР» і «ЛНР»намагалися об'єднатися в конфедеративний союз "Новоросія". Відповідний договір був підписаний 24 травня 2014 року в Донецьку. На заході були присутні делегати з 8 південно-східних областей України, оскільки плани у творців цієї псевдодержави були наполеонівські.
«Ми розраховуємо, що в Союз вступлять і інші регіони південного сходу України, яким спочатку потрібно буде провести у себе референдуми про самовизначення, подібні до тих, що були в Донецьку і Луганську 11 травня», – сказав в інтерв'ю один з підписантів договору, тодішній «прем'єр-міністр ДНР» Олександр Бородай.
Такі ж надії висловив і Валерій Болотов-перший глава «ЛНР». Він також уточнив, що «Новоросія» – це не нова держава, а союз на кшталт СНД.
Пізніше були затверджені прапор і герб «Новоросії», а також прийнята «Конституція». «Парламент» новоствореного Союзу очолив екс-депутат Верховної Ради Олег Царьов.
Однак на цьому історія «Новоросії» закінчилася – новоутворення не проіснувало і року. 18 травня 2015 р. глава «МЗС ДНР» Олександр Кофман оголосив, що проект закривається «на невизначений час». Як стало відомо із заяви Царьова, існування такого союзу не передбачено Мінськими домовленостями.
У січні 2017 року Захарченко знову нагадав про неможливість об'єднання «ДНР» та «ЛНР» через «Мінськ». Але вже в липні глава «Донецької республіки» поставив на вуха медіапростір гучною заявою про намір створити «Малоросію».
Ця держава нібито мала стати правонаступником України і включати в себе всю територію останньої, крім окупованого Криму. Столицею було запропоновано зробити Донецьк.
Однак через тиждень Захарченко уточнив, що не оголошував про створення «держави», а всього лише «запропонував дискусію». Пізніше він зовсім відмовився від назви «Малоросія», оскільки воно «викликало відторгнення у багатьох». У той же час Захарченко не виключив, що ідея «переустанови України» ще буде обговорюватися надалі.
Як з'явився «народ Донбаса»
Пропагандисты и деятели «республик» часто вживають термін «народ Донбасу», рідше зустрічається словосполучення «народ ДНР/ЛНР». Чи правомірно вживати цей термін по відношенню до жителів східних регіонів України?
Словникове визначення слова «народ» дуже розпливчасто. Це може бути і населення будь-якої держави, і певна етнічна група, і якась (зазвичай велика) спільність людей.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: прекрасний острів – Тайвань
Сепаратисти цим терміном прагнуть підкреслити нібито відособленість Донбасу від решти України, тобто мають на увазі зовсім інший менталітет і політичний курс. "Народом Донбасу" пропагандисти називають не тільки «громадян ДНР/ЛНР», а й населення підконтрольної Україні частини регіону (варто хоча б згадати так звану «гуманітарну програму возз'єднання народу Донбасу», яка спрямована на надання жителям вільних територій різних послуг в «Д/ЛНР»).
Потрібно визнати, що ментальні особливості у населення Донбасу все ж є. Більшість жителів російськомовні, багато хто взагалі є етнічними росіянами і, отже, більше тяжіють до політичних, культурних та економічних зв'язків з Росією. Для того щоб зрозуміти, як регіон став таким, вирушимо в невеликий історичний екскурс.
Протягом багатьох століть донецькі степи були притулком кочових племен: кімерійців, скіфів, сарматів. У дохристиянські часи на березі Азовського моря з'явилися поселення греків. У III-VI ст. н. е. на території сучасної Донеччини «відзначилися» готи, гуни та авари. У VII ст. ці землі входили до складу Великої Булгарії – об'єднання булгарських племен, потім до Х століття – до складу Хазарського каганату.
Щодо Хазарського періоду Донецької історії ведуться суперечки. Існує теорія, що на території південного сходу сучасної України та деяких регіонів Росії на початку IX ст., ще до покликання на князівство варяга Рюрика, утворилася перша держава русів. У джерелах його правитель іменується каганом, тому історики назвали це гіпотетичне державне утворення Російський каганат. Залишилося мало документальних свідчень тих часів, тому вчені не можуть прийти до єдиної думки, де насправді розташовувалося перша держава русів.
До XI ст. на території сучасної Донеччини мешкали Печеніги. Їх витіснили торки, а тих, у свою чергу, – половці. У XI-XIII ст. ці землі стали частиною половецького (Кипчацького) степу.
У XIII ст. почалося нашестя монголо-татар, в результаті чого донецькі степи стали частиною Золотої Орди. Довгий час територія сучасного Донбасу була малозаселеною. З XVI ст. в цих краях почали поселятися козаки з Запоріжжя і Дону, кріпаки-втікачі, що розорилися дворяни з України і Росії. В етнічному плані населення тодішнього Донбасу було в основному українським.
У XVIII ст. територія сучасної Донеччини увійшла до складу Російської імперії. З цього часу почалося активне заселення регіону росіянами, греками, сербами, німцями. Активно розвивалася промисловість і видобуток корисних копалин, зокрема, вугілля і солі.
На початку ХХ століття, в ході революції та громадянської війни, Донеччина встигла побувати у складі таких утворень, як Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Всевелике Військо Донське, вільна територія (Махновщина), Донецька губернія української УРСР. У 1925 році губернія була розділена на округи.
Значний вплив на етнічний склад населення Донбасу надав Голодомор 1932-33 рр.зараз історики продовжують оприлюднити документи з архівів КДБ, згідно з якими у вимерлі села південного сходу України активно переселяли росіян.
Документальні свідчення переселення росіян в Україну
Переселенців забезпечували російськомовним середовищем
Донецька область у складі Української РСР була утворена в червні 1938 року (до 1961 року вона називалася Сталінською, а Донецьк, відповідно, – Сталіно). У 1991 році Донеччина стала областю у складі незалежної України.
«ДНР» сьогодні
Зараз «ДНР» називає себе «державою», але такою це створення не визнала навіть Російська Федерація.
За формою правління «ДНР» є президентською республікою, згідно з «конституцією» – це демократична правова соціальна держава. Центральна влада підрозділяється на законодавчу, виконавчу і судову, також у «республіки» є глава (Посада офіційно так і називається), який володіє виконавчою владою.
Главою «ДНР» 4 листопада 2014 року став Олександр Захарченко. Він же очолив центральний орган виконавчої влади – «Раду міністрів ДНР». Парламент «республіки» називається «народною радою», з 11 вересня 2015 року його головою був Денис Пушилін, який після смерті Захарченка 31 серпня 2018 року очолив «ДНР».
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Косово – відвойована незалежність
«Конституцією» закріплено визнання місцевого самоврядування, а також ідеологічного і політичного різноманіття і багатопартійності. На ділі у виборах до парламенту 2014 року брали участь дві партії – «Донецька республіка» та «Вільний Донбас», зараз їх представники займають 68 і 32 місця в «Народній Раді» відповідно.
Державні символи «ДНР»
Прапор «ДНР» являє собою чорно-синьо-червоний триколор з гербом і написом «Донецька народна республіка». Основою для нього послужив прапор проросійської організації «Донецька республіка», про яку йшла мова вище – деякі зміни зазнав тільки герб і додалося слово «народна».
Прапор організації «Донецька республіка» Прапор «ДНР»
Чорний колір на прапорі означає родючий чорнозем і вугілля Донбасу, синій – води Азова і дух народу, а червоний – кров, пролиту за свободу.
Гербом «ДНР " є двоголовий орел з червленим щитом на грудях із зображенням Архангела Михаїла. Серед інших подібних герб «ДНР " виділяється тим, що орел зображений без лап, а Архангел – з бородою.
Територія «ДНР»
На поточний момент бойовики «ДНР» контролюють територію площею 8,5 тис.км кв. на південному сході «республіка» межує з Росією, на північному сході-з підконтрольною бойовикам «ЛНР» частиною Луганської області, а західним «кордоном» фактично є лінія розмежування сторін. На півдні «ДНР» має вихід до Азовського моря.
Варто відзначити, що керівництво «республіки» не раз заявляло претензії на всю територію Донецької області, проте з моменту підписання других Мінських угод в лютому 2015 року розмір території, підконтрольної «ДНР» не змінювався.
Мапа «ДНР» та «ЛНР»
«Столицею» «ДНР» вважається місто Донецьк – за фактом окупований адміністративний центр Донецької області. Адміністративно-територіальний устрій «ДНР «передбачає 5 районів і 15 міст «республіканського» підпорядкування. Найбільшими містами «республіки» є Донецьк (943 тис.постійних жителів), Макіївка (376 тис.), Горлівка (263 тис.), Єнакієве (123 тис.).
Донеччина характеризується найвищим рівнем урбанізації по Україні. У 2014 році 90,6% населення області становили міські жителі. Після початку збройного конфлікту під контролем «ДНР» виявилася найбільш урбанізована частина області, і, отже, на даний момент відсоток міського населення в «ДНР» вище, ніж по області в цілому. На 2017 рік з 2,3 мільйонів жителів «республіки» в містах проживають 2,2 мільйона чоловік, або 95,6% населення.
Чисельність населення
Як показують загальнодоступні статистичні дані «молода республіка» стрімко вимирає.
«Головне управління статистики ДНР» підрахувало, що в підконтрольній бойовикам частині Донецької області зараз постійно проживає 2 299 120 осіб (наявне населення становить 2 308 133 жителя).
Населення «ДНР» щорічно скорочується приблизно на 20 тисяч осіб, або 1%. Для порівняння, природний спад населення в цілому по Україні становить 0,3%, а співвідношення народжень і смертей становить 1:1,5.
На підставі даних "мін'юсту ДНР», в середньому на одне народження в «республіці» припадає 3 смерті. Цікаво простежити динаміку негативного приросту населення за три роки існування «ДНР»: у 2014 році на підконтрольній бойовикам території було зафіксовано 17,5 тис.народжень і 37,3 тис. смертей – населення «республіки» скоротилося на 19,8 тис. осіб. У 2015 році спостерігається зниження як народжуваності, так і смертності: 9,1 тис. і 29,3 тис. відповідно, спад населення склав 20,1 тис. осіб. У 2016 році народжуваність і смертність знову зросли: 11,7 тис. і 34,8 тис. осіб відповідно, а природний спад населення був найвищим за час окупації – 23 тис.осіб.
Національний склад
За даними перепису населення 2001 року, 56,9% жителів Донецької області відносили себе до українців, 38,2% – до росіян, 2% населення становили греки, а решта національностей були представлені в питомій вазі менше 1%.
На сьогоднішній день простежується цікава тенденція розподілу національностей на вільній і окупованій «ДНР» частинах Донецької області. Згідно все того ж перепису 2001 року, в підконтрольних Україні районах проживає 65,4% українців, 29,6% росіян, 2,5% греків. У «ДНР» українці становлять 50% населення, росіяни – 45,2%, греки – 1,1%. Причому кількість греків досить значно в південних районах області – Старобешівському та Тельманівському – близько 15%. Це історично обумовлено заселенням Азовського узбережжя гр еками в минулих століттях.
До початку збройного конфлікту тільки в 3 містах Донеччини кількість етнічних росіян переважала над кількістю українців: це Донецьк, Макіївка і Єнакієве. Чи випадково саме цей район став епіцентром зародження «російської весни» на Донбасі?
У той же час міста і села з найбільшою питомою вагою українців, хоч і були окуповані «ДНР», але недовго: Слов'янськ, Добропілля, Лиман, Краматорськ, Бахмут, Покровськ зараз знаходяться під контролем законної української влади.
Мови
Згідно з «конституцією ДНР», в «республіці» дві державні мови – російська та українська, їх статус встановлюється законодавством «ДНР». За фактом діловодство в «ДНР» ведеться російською мовою, а українська мова «державною» є тільки на папері, хоча як і раніше вивчається в школах і вузах.
Донеччина характеризується дуже високою концентрацією російськомовного населення-74,9%. За даними перепису 2001 року, його майже на 4% обганяла тільки АР Крим. Лише 24,1% жителів Донецької області своєю рідною мовою назвали українську.
За територіальним розподілом знову-таки вимальовується цікава картина: найбільша концентрація російськомовного населення спостерігається в урбанізованих центральних районах області, які зараз контролюються «ДНР».
Таким чином, якщо говорити про співвідношення російсько - і україномовного населення на території «ДНР», то тут воно відрізняється від даних по Донецькій області в цілому. Згідно все того ж перепису 2001 року, в містах і районах, які зараз підконтрольні «ДНР», російську мову назвали рідною 83,6% жителів, а українську – 15,4%.
Релігія
Законодавство «ДНР» гарантує свободу віросповідання, жодна релігія не встановлюється обов'язковою або державною. Водночас релігійні організації підлягають обов'язковій державній реєстрації.
Більшість жителів «ДНР» є православними християнами, парафіянами Української Православної церкви Московського Патріархату. Також на території "Республіки" зареєстровані протестантські організації різних напрямків: баптисти, п'ятидесятники, харизмати, адвентисти сьомого дня. У невеликій кількості представлені католики, Юдеї, вірмено-григоріани.
Паспорти
У березні 2016 року «ДНР» почала видавати власні паспорти. Першим володарем цього «документа» став очільник «республіки» Олександр Захарченко.
Паспорт Захарченка
«Паспорт громадянина ДНР» являє собою 20-сторінкову книжечку в темно-червоній обкладинці з гербом. За запевненням представників «МВС ДНР», документ має 7 ступенів захисту. У ньому вказується вся основна інформація про громадянина, у тому числі передбачені сторінки для ідентифікаційного коду платника податків, відміток про військовий обов'язок, наявність дітей, групу крові та резус-фактор.
Фактично, крім окупованої частини Донбасу, паспорти «Д/ЛНР» можуть використовуватися тільки в Росії. У лютому 2017 року Володимир Путін «з гуманітарних міркувань» визнав дійсними на території РФ документи, видані громадянам України та особам без громадянства «владою республік». Згідно з указом російського президента, «до врегулювання ситуації в ОРДЛО» жителі окупованих районів Донбасу можуть користуватися в Росії паспортами та іншими документами, а також реєстраційними номерами транспортних засобів, які видали «держоргани» бойовиків.
Міжнародно-правовий статус «ДНР»
На даний момент незалежність «ДНР» визнала тільки Південна Осетія, яка сама має вельми спірний статус на міжнародній арені (частково визнана держава).
Україна розглядає «ДНР» та «ЛНР» як терористичні організації, а райони, які знаходяться під їх контролем, - як тимчасово окуповані.
Світовий політикум, в тому числі і Росія, визнає підконтрольну бойовикам частину Донбасу територією України. Тим не менш, РФ надає різнобічну підтримку «республікам», а на початку 2017 року визнала документи «Д/ЛНР» дійсними на своїй території, про що говорилося вище.
Пізніше стало відомо, що в Росії паспорти «Д/ЛНР» прирівняні до українських, тому їх власники можуть перебувати на території РФ не більше 90 діб.
За фактом жителі ОРДЛО з паспортами «республік» могли користуватися деякими послугами в Росії і до указу Путіна про визнання документів. За повідомленнями ЗМІ, паспорт «ДНР» та «ЛНР» дозволяв в'їхати на територію РФ, купити залізничні та авіаквитки і оселитися в готель. Але далеко не всі інстанції і фірми визнавали ці документи. Лютневий указ Путіна не поклав край всім проблемам: вже в наступному місяці ЗМІ писали про те, що російські банки відмовлялися обслуговувати власників «республіканських» паспортів.
Освіта
На непідконтрольній території Донеччини діє понад 460 загальноосвітніх шкіл. З початку окупації нова «влада» почала підганяти освіту під російські стандарти, відмовившись від української 12-бальної системи оцінювання і змінивши навчальні програми. При цьому години української мови в школах залишалися, проте з кожним роком все більше загальноосвітніх установ переводило українську мову в розряд факультативного предмета. Влітку 2017 року Захарченко заявив, що освіта в «ДНР» на 100% русифікована.
Читайте також: Як виглядає невизнана "свобода": ІДІЛ-фанатизм, іслам і теократія
Випускникам шкіл видають «атестати» «ДНР». Також вони можуть здати ЄДІ в спеціально організованих пунктах на території РФ: результати тестування дадуть абітурієнту більше шансів вступити до російського вузу.
Атестат «ДНР»
Відповідно до указу Путіна від 18 лютого, на території Росії повинні визнаватися документи про освіту, видані в Д/ЛНР.
У 2017 році Україна полегшила життя абітурієнтам з ОРДЛО, і тепер вони можуть вступати до українських вишів, навіть маючи на руках тільки «атестат ДНР».
Для цього потрібно скласти ЗНО на підконтрольній території або три іспити в спеціально створеному освітньому центрі.
Після початку конфлікту всі провідні вузи Донбасу були евакуйовані на підконтрольну українській владі територію. Однак в окупації продовжують діяти їхні «днрівські» версії. Там же залишилися основні наукові фонди, матеріально-технічні бази та обладнання. Всього на території «ДНР» працює 17 вищих навчальних закладів, 52 технікуми і 62 профтехучилища.
Відомо, що випускникам деяких вузів «ДНР» почали видавати російські дипломи. Документи російських вузів вже отримують випускники ДЮА, ДонНТУ, Донецького Національного медуніверситету ім. Горького.
Транспорт та зв'язок
Незабаром після початку військового конфлікту окуповані території Донбасу опинилися у відносній транспортній ізоляції. З 2014 року туди не ходять пасажирські поїзди і не літають літаки: Донецький аеропорт ім. С. Прокоф'єва протягом довгих місяців залишався епіцентром запеклих боїв, і зараз від нього залишилися тільки руїни.
Донецький аеропорт до війни
Зруйнований Донецький аеропорт
До зими 2017 року через лінію розмежування продовжували ходити Вантажні склади, оскільки на непідконтрольній території все ще працювали підприємства під українською юрисдикцією. Але торгова блокада і «націоналізація» підприємств бойовиками внесли свої корективи. В «Укрзалізниці» зазначають, що зараз компанія не здійснює вантажні перевезення в ОРДЛО.
Транспортне сполучення з підконтрольними Україні районами здійснюється тільки через автомобільні пункти пропуску: «Майорське», «Мар'їнка», «Новотроїцьке», «Гнутове». Для переміщення через лінію розмежування громадяни повинні мати пропуск від СБУ, при цьому на КПВВ в транспортний засіб і багаж піддаються огляду, а заборонені до провезення речі (або їх кількість, що перевищує встановлений законом ліміт) вилучаються.
Всередині «республіки» функціонують міські, приміські та міжміські автобусні маршрути, здійснюється автомобільне сполучення з сусідньою «ЛНР» і Росією. Також, за даними «Мінтрансу», по території «ДНР» курсує 33 приміських і пасажирських потяги, та ще один ходить в «ЛНР»..
В результаті окупації ускладнився і поштовий зв'язок з непідконтрольними територіями. З початком конфлікту «Д/ЛНР» покинула «Укрпошта» і всі приватні українські фірми, що надають послуги доставки вантажів і кореспонденції. Зараз в «ДНР» працює власний поштовий оператор – ДП «Пошта Донбасу». Через нього можна відправляти кореспонденцію і посилки по території Л/ДНР, є можливість отримувати вантажі з Росії. Також підприємство поширює періодику, здійснює виплати пенсії та соцдопомоги, приймає комунальні платежі та випускає власні поштові марки.
Крім того, у «ДНР» діє логістична компанія «Наша Пошта», що пропонує відправку вантажів не тільки по території «республік», але також і в/з України. На своєму сайті компанія пропонує пересилку грошових коштів з РФ та Криму та доставку замовлень із зарубіжних інтернет-магазинів.
Мобільний зв'язок в «ДНР» зараз представлений двома операторами – українським «МТС» та «республіканським» «Феніксом». Останній працює на базі обладнання «Київстар». З сім-карти «Фенікса» неможливо зателефонувати в Україну, зате є послуга дзвінків в Росію та інші країни світу – при цьому використовується Російський шлюз. Крім дзвінків, абоненти «Фенікса» можуть користуватися мобільним інтернетом EDGE, а в деяких районах доступне підключення Домашнього інтернету.
Медицина
Медицина в «ДНР» представлена як муніципальними лікарнями і поліклініками, так і приватними медцентрами.
Забезпечення медустанов «ДНР» здійснюється з бюджету і за рахунок гуманітарної допомоги з Росії приблизно навпіл. Так, з РФ на окупований Донбас привозять медикаменти, медичні інструменти, витратні матеріали, Засоби для наркозу, вакцини, реактиви для проведення аналізів і т.д. здавалося б, пацієнти повинні вільно отримувати необхідну допомогу, але на ділі «державна» медицина в «ДНР» безкоштовна лише формально. У соцмережах можна знайти численні свідчення місцевих жителів про те, що корупція в «республіканських» лікарнях процвітає в космічних масштабах.
По-перше, левова частка російської гуманітарки до лікарень просто не доходить, а привласнюється і перепродається різного роду «чиновниками». «Братньої» допомоги на всіх пацієнтів не вистачає, тому хворих змушують купувати препарати і витратні матеріали, а деякі лікарні переходять на платний прийом аналізів. Операції та пологи оцінюються сумами з чотирма-п'ятьма нулями, і, звичайно ж, гроші, заплачені пацієнтом, йдуть не через касу.
По-друге, війна і окупація змусила багатьох висококваліфікованих лікарів покинути «ДНР».
Дефіцит кадрів в медицині «республіки» становить близько 50%. Велика частина залишилися медпрацівників виживає на копійчану зарплату – само собою, в таких умовах вимога з пацієнтів грошей або матеріального забезпечення лікування неминуче.
Звичайно, можна потрапити на прийом до лікаря безкоштовно. Але для цього потрібно або чекати запису місяцями, або бути з наближених до «республіканської верхівки» кіл.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: держава Палестина – боротьба за незалежність чи тероризм?
Незважаючи на всі проблеми, в Донецьку досі працюють спеціалізовані платні медцентри з сучасним обладнанням, що залишився з «довоєнних» часів. Тому на обстеження і лікування туди їздять і жителі вільних територій. «Влада республіки» заявляє, що допомога жителям підконтрольної Україні території надається в рамках «гуманітарної програми з возз'єднання народу Донбасу». Зокрема, проводиться установка кардіостимуляторів, ендопротезування суглобів, лікування онкохворих.
Армія
Військовим силам «ДНР» було покладено початок 10 квітня 2014 року, коли Пушилін оголосив про створення»Народної армії". Спочатку набір добровольців був провалений. Гіркін-Стрєлков нарікав, що з 4,5 мільйонів жителів Донеччини в «ополчення Новоросії» не ступило і тисячі. Згодом було вирішено набирати військовослужбовців за контрактним принципом, і справа пішла жвавіше.
На сьогоднішній день збройні сили «ДНР» представлені 1-м армійським корпусом. Він був створений 14 листопада 2014 року, а в травні 2016-го була проведена модернізація в «оперативне командування Донецьк».
Чисельність 1 АК, за даними розвідки, становить близько 20 тисяч осіб. Обов'язкового призову в«ДНР» немає, підрозділи комплектуються добровольцями-контрактниками.
Також в «ДНР» існує «республіканська гвардія» чисельністю близько 3 тисяч осіб.
На озброєнні 1 АК знаходиться приблизно 200 танків і бронемашин (Т-72, Т-64, БМП-1/2, БТР-80, МТ-ЛБ), 220 гаубиць (Д-30, 2С1 «Гвоздика», 2Б16 «Нона-К», 2С3 «Акація», 2С19 «Мста-С», 2А65 «Мста-Б»), 70 РСЗВ, 100 мінометів, 20 гармат МТ-12 «Рапіра», 35 ЗРК «Стріла-10», 35 ПТРК і ПЗРК. Цифри приблизні і засновані тільки на даних, що знаходяться в загальному доступі.
Бойовики «ДНР» та їхня техніка
Питання, обговорення якого не припиняється з самого початку військового конфлікту-скільки в лавах «армії ДНР» росіян і чи є вони кадровими військовослужбовцями? Природно, офіційно Росія заперечує військову допомогу бойовикам «Д/ЛНР» – але те, що проти українських збройних сил на Донбасі воює багато російських громадян, – доводилося неодноразово.
Група «Інформаційний спротив» з'ясувала, що станом на 2017 рік співвідношення місцевих та росіян у лавах збройних формувань на Донбасі становить 40 на 60% відповідно. У 2014 році місцеві жителі становили 70% особового складу «армії республік».
Неодноразово українські військові знаходили в зоні бойових дій зброю російського виробництва, а багато захоплені в полон бойовики виявлялися володарями російських паспортів. З території РФ на окупований Донбас регулярно приходять ешелони з боєприпасами і ПММ.
Щодо присутності на Донбасі регулярних російських підрозділів у Генштабі ЗСУ повідомили, що в обох «республіках» налічується 2900 кадрових військових РФ.
Водночас губернатор Донеччини Павло Жебрівський в одному з інтерв'ю заявив, що батальйонно-тактичні групи російських військ розташовуються в Донецьку і Сніжному, і ротно-тактична група – в Луганську.
Навіть якщо ці цифри здаються невеликими – варто нагадати, що з самого початку конфлікту Росія нарощувала військовий контингент біля кордонів з Україною. Можна з упевненістю говорити, що в разі серйозного загострення на Донбасі необхідна кількість російських військ прибуде до лінії розмежування в лічені години.
Свобода думки та ЗМІ
У «ДНР» діють ряд ЗМІ, офіційно зареєстрованих в «Міністерстві інформації». Серед них телеканали: «Перший республіканський», «Оплот ТВ», «Новоросія», «Юніон»; радіостанції: «Радіо Республіка», «Донбас ФМ», «Комета ФМ», «Мега Радіо«; регіональні газети: «Бойовий Прапор Донбасу», «Макіївський робітник», «Єнакіївський робітник», «Кочегарка ДНР»,«Народна трибуна» та інші. Само собою, всі вони лояльні до діючих «влади».
З грудня 2014 року в «ДНР» діє офіційне інформагентство Донецьке агентство новин» (ДАН). Цей ресурс першим публікує «укази» глави "республіки» та інші офіційні документи влади».
У вересні 2017 року Захарченко заявив, що в «ДНР» нібито в рази більше свободи слова, ніж в Україні, і що журналістів, які негативно пишуть про «республіку», ніхто не заарештовує.
"Ми хоч раз комусь щось заборонили? Ні, будь ласка, пишіть, це ваша думка»,
– сказав Захарченко.
Але, як показує практика, свобода думки і слова, які гарантує «Конституція ДНР», – всього лише порожні слова. Засоби масової інформації з проукраїнською риторикою, які б вільно діяли на території «Республіки», уявити собі неможливо. За «інакомислення» тут можна надовго загриміти в катівні «МГБ».
Правду про те, що відбувається на окупованих територіях, жителі Вільної України дізнаються в основному з соцмереж. Нечисленні блогери, які проживають в окупації, які висвітлюють життя в «ДНР» без купюр, ризикують бути заарештованими.
Мабуть, тут можна згадати як одне з найбільш гучних затримання журналіста Станіслава Асєєва, який писав під псевдонімом Станіслав Васін. Бойовики звинуватили його в шпигунстві, як і інших затриманих журналістів.
Але не тільки проукраїнські блогери ризикують потрапити «на підвал». По лезу ножа ходять і ті, хто цілком лояльний до «російського світу», але критикує «керівництво республіки». Так, на початку жовтня 2017 року бойовики затримали журналіста та політолога Романа Манекіна
після того, як він написав у соцмережі кілька постів з критикою «влади ДНР». У Донецькому СІЗО його жорстоко били і зламали ногу, правда, через місяць звільнили.
Журналіст, прихильник «ДНР» Раміль Замдиханов констатував, що свободи слова в «республіці» немає.
"Незважаючи на те, що цензура в ЗМІ заборонена статтею Закону «ДНР» «про засоби масової інформації», вся інформпродукція таких медіа в «ДНР» перед виходом у світ проходить верифікацію і схвалення у «компетентних структур», – сказав Замдиханов в інтерв'ю.
Дотримання прав людини
Міжнародна організація Human Rights Watch виявила численні факти порушення прав людини на території, підконтрольній бойовикам «ДНР». З 2014 року на окупованих територіях Донбасу регулярно мають місце викрадення і тортури місцевих жителів, залучення їх до примусової праці, згвалтування. Правозахисники також звертають увагу на затримання вчених, журналістів, блогерів, проукраїнськи налаштованих громадян.
Читайте також: Як виглядає невизнана «свобода»: Сомаліленд – республіка вільного народу
Були зареєстровані випадки переслідування на релігійному ґрунті. У 2017 році на території «республіки» була визнана екстремістською література Свідків Єгови. Крім того, українська волонтерська група «Інформаційний спротив» повідомляла, що в «ДНР» «силовики» проводять «бесіди» з представниками протестантських громад, намагаючись схилити останніх до прояву лояльності до «влади».
Варто відзначити, що» Кримінальний кодекс «ДНР» передбачає смертну кару шляхом розстрілу за особливо тяжкі злочини. До таких належать посягання на життя та окремі правопорушення, вчинені у воєнний час. Вища міра покарання застосовується тільки до чоловіків віком від 18 до 65 років.
Економіка
Донбас завжди вважався регіоном важкої промисловості і вугільних шахт. На момент початку конфлікту в 2014 році на території, яка зараз підконтрольна «ДНР», розташовувалося 45% промисловості Донецької області – металургійні, машинобудівні, хімічні підприємства. Найбільші з них – Єнакіївський метзавод, Харцизький трубний завод, концерн «Стирол», «Донецьксталь», Ясинівський коксохім, Донецький електротехнічний завод. Також на окупованій частині Донеччини знаходяться 55 шахт.
Економіка «ДНР» живе за рахунок оподаткування підприємців, митних зборів та продажу продукції підприємств, які ще тримаються на плаву. Левову частку "бюджету ""Республіки" складають Російські субвенції. Як стало відомо, гроші на фінансування «республік» йдуть не з держбюджету РФ, а з особливого фонду, в який «скидаються» представники бізнесу. Однак останнім часом цей ресурс вичерпується.
Щодо обсягів російської допомоги, то тут різні джерела називають різні цифри. Потрібно відзначити, що Москва виділяє кошти не тільки на підтримку життєдіяльності «республік», а й на військові дії. Так, німецьке видання Bild з'ясувало, що витрати Москви на ці псевдодержави становлять 1 мільярд євро на рік. Аналітичне агентство Stratfor оцінило щорічні витрати РФ на Сирію і Донбас в 6 мільярдів доларів. А секретар РНБО України Олександр Турчинов зазначав, що Кремль витрачає тільки на «Д/ЛНР» близько 6 мільярдів доларів на рік.
Восени 2017 року в ЗМІ почала з'являтися інформація про скорочення і навіть припинення гуманітарної допомоги «республікам» Росією. Пізніше прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков уточнив, що мова йде всього лише про «перерозподіл і впорядкування». У свою чергу, Пушилін назвав такі кроки виправданими, так як, за його словами, економічна ситуація в «ДНР» покращилася в 2017 році.
Більшість великих підприємств, розташованих на території «ДНР», до початку 2017 року платили податки до бюджету України. Але взимку, під приводом торгової блокади, організованої українськими активістами, влада «ДНР» оголосила про «націоналізацію» промислових гігантів, що належать олігарху Рінату Ахметову – на цих підприємствах були введені «тимчасові адміністрації». Ще раніше в «ДНР» «націоналізували» ринки.
Втративши Україну в якості споживача вугілля «республіки» почали продавати його в Росію, але обсяг збуту виявився недостатнім. В основному ж після «націоналізації» на шахтах і заводах на окупованій території настали не найкращі часи: штат працівників почали скорочувати, зарплати гірників зменшилися в два рази. Деякі шахти закриваються і затоплюються.
Валюта та банківська система
У вересні 2015 року «ДНР» повністю перейшла на російський рубль з плаваючим курсом. До цього кілька місяців в «республіці» використовувалися і рублі, і гривні з фіксованим курсом 2:1.
У жовтні 2014 року в «ДНР» був створений «Центральний республіканський банк». Ця фінансова установа здійснює виплати «ДНР» – пенсії та соцдопомоги, приймає оплату комунальних рахунків, податків і зборів, відкриває поточні рахунки клієнтів, здійснює безготівкові перекази коштів між клієнтськими рахунками, надає послуги купівлі та продажу валют. У міжнародній системі розрахунків ЦРЛ «ДНР» не бере участі. Деякий час банк здійснював грошові перекази між РФ і «ДНР» через систему «Анелік», але на сьогоднішній день вона не функціонує.
Банк випускає платіжні картки, на території «республіки» діють його банкомати і термінали. Всього в «ДНР» працює 258 відділень ЦРЛ.
У жовтні 2017 року курс валют, встановлений ЦРЛ, виглядає наступним чином: 1 долар США – 57,50 руб., 1 євро – 67,59 руб., 1 гривня – 2,16 руб.
Інфляція та «секретний» ВВП
Виходячи з даних про індекс споживчих цін, оприлюднених «Держстатом ДНР», в 2015 році інфляція склала 23%. У цей період в економічно ослабленій військовими діями Україні цей показник був ще вищим-43,3%. 2015 – й був не найкращим роком і для російської економіки-тоді Росстат відзвітував про 12,9% інфляції.
У 2016 році інфляція в «ДНР» сповільнилася і склала вже 3,4%, в той час як в Україні цей показник був на рівні 12,4%, а в Росії – 5,4%.
До кінця 2017 року інфляція в «ДНР» прогнозується на рівні від 2 до 3%.
А ось ВВП "Республіки" досі не розраховувався. Тільки у вересні 2017 року в «Мінекономрозвитку» оголосили, що методика його розрахунку розроблена.
У той же час «віце-прем'єр ДНР» Олександр Тимофєєв влітку 2017 року заявив, що інформація про бюджет і ВВП «республіки» нібито засекречена через військові дії.
«Розуміння ВВП і бюджету ДНР в абсолютно чистих цифрах дасть нашому противнику перевагу», – зазначив Тимофєєв.
Рівень життя населення
Середня зарплата в «ДНР», за даними «центру зайнятості», в 2017 році склала 6225 рублів. Найбільші оклади – у різного роду керівників (більше 25 тисяч рублів) і шахтарів. У різних містах зарплати на одній і тій же посаді можуть сильно відрізнятися: наприклад, гірники в Донецьку можуть отримувати понад 20 тисяч рублів, в Макіївці – 10-15 тисяч, в Сніжному – менше 10 тисяч.
Найнижчі зарплати мають медпрацівники, вчителі, співробітники ЖЕКів, прибиральниці, електрики, вантажники, кухарі – в основному вони отримують від 4 до 6 тисяч рублів, але можуть і набагато більше – якщо «вдало» влаштуються.
Для наочності: виходячи з курсу рубля до гривні, встановленого «ЦРЛ ДНР», виходить, що середня зарплата в «республіці» становить 2882 гривні. В Україні навіть «мінімалка» вища – 3200 гривень, а середня зарплата, за даними Мінфіну, у 2017 році становить близько 7 тисяч гривень.
В основному ж населення «ДНР» вважає «непоганою» зарплату від 8 тисяч рублів, особливо якщо її виплачують без затримок. Але і на такий оклад влаштуватися в «республіці» не так вже й просто, враховуючи важке становище більшості підприємств. У «республіканському центрі зайнятості» підрахували, що близько 20-25% працездатних жителів «ДНР» є безробітними, хоча реальне число непрацевлаштованих може бути більше в рази.
Близько 35% населення «ДНР» складають пенсіонери, половина з них отримують мінімальну пенсію в розмірі 2730 рублів. З 1 жовтня 2017 року пенсії в «Республіці» зросли на 5% - надбавку до виплат отримали близько 680 тисяч осіб. Як повідомили в «Пенсійному фонді ДНР», середня пенсія в результаті склала 4387 рублів.
Більше пощастило тим пенсіонерам з окупованих територій, хто примудрився оформити собі і українську, і Днрівську пенсії. Правда, таким громадянам доводиться йти на конспірацію, тому що з «Пенсійним туризмом» взялися боротися обидві сторони конфлікту. Якщо в 2015 році керівництво «республіки» дивилося крізь пальці на одержувачів подвійних пенсій, то вже в 2016-му накази «ДНР» зобов'язали проводити на блокпостах фільтраційні заходи для виявлення хитрунів. Причина таких заходів банальна – значно «схудлий» бюджет «ДНР». Україна тим часом ввела для пенсіонерів-переселенців обов'язкову ідентифікацію в банку раз на 3 місяці, а перебувати на непідконтрольній території вони можуть не більше 59 днів поспіль.
Також в «ДНР» платять соціальні виплати незахищеним категоріям населення: одноразова допомога по вагітності та пологах (2000 руб.), при народженні дитини (20640 руб.), виплати на дітей до 3 років (1720 руб./міс.), допомога матерям-одиначкам (1000 руб./міс.), багатодітним сім'ям (1000 руб./міс.), малозабезпеченим сім'ям (2100 руб./міс.), допомога інвалідам та особам, які не мають права на пенсію за віком (1800 руб./міс.).
Ціни та тарифи
Щоб зрозуміти, чи легко виживати населенню «республіки» на такі зарплати і пенсії, порівняємо ціни в «ДНР» і на вільній території України, грунтуючись на офіційних даних моніторингу цін станом на другу половину жовтня 2017 року. Для наочності рублеві ціни переведемо в гривневі за курсом «ЦРБ ДНР».
Продукт | Ціна в «ДНР» (грн.) | Ціна в Україні (грн.) |
Хліб | 9,33 | 12,66 |
Рис | 20,03 | 19,63 |
Гречана крупа | 20,64 | 21,24 |
Макаронні вироби | 11,44 | 9,84 |
Мука пшенична в/с | 7,47 | 9,73 |
Картопля | 7,59 | 6,08 |
Морква | 10,25 | 6,96 |
Капуста | 4,92 | 4,82 |
Цукор | 16,32 | 14,19 |
Сало | 56,38 | 64,63 |
Свинина | 134,18 | 100,80 |
Яловичина | 154,94 | 111,95 |
Курятина | 56,62 | 54,84 |
Яйця | 20,66 | 21,10 |
Олія соняшникова | 30,06 | 32,97 |
Молоко | 18,39 | 17,83 |
Масло вершкове | 131,02 | 153,00 |
Як видно, велика частина основних продуктів харчування в «ДНР» дорожче, ніж в Україні. А ось з паливом ситуація протилежна – в «ДНР» воно значно дешевше. Так, середня ціна бензину в «республіці» – 22,68 грн., а в Україні – 26,65 грн. Дизельне паливо в «ДНР» коштує 20,45 грн., в Україні – 24,26 грн. Газ для заправки автомобілів в «ДНР» можна купити за 9,77 грн./ л, а в Україні – за 12,43 грн.
Комунальні тарифи в «ДНР» також значно нижчі, ніж в Україні. Так, електроенергія для населення за умови споживання менше 150 кВт / год на місяць коштує 0,29 грн. за 1 кВт/год, а в Україні при споживанні до 100 кВт/год на місяць – тариф 0,90 грн.
Ціна на газ для населення «ДНР» при наявності лічильника становить 1,09 грн. за 1 м куб., без лічильника – 1,20 грн. В Україні встановлено тариф у 6,96 грн.
При великих обсягах споживання електроенергії і газу в «ДНР» діють більш високі тарифи, але і вони значно нижчі за українські.
Тарифи на холодне водопостачання та водовідведення дещо різняться залежно від підприємства, що надає послуги, і в середньому встановлені на рівні 5-7 грн. за 1 м куб. у різних містах України жителі платять за 1 м куб.води від 15 до 25 грн., а то й більше.
За централізоване опалення жителі «ДНР» платять в опалювальний період близько 8 грн. за 1 м кв. опалювальної площі. В Україні тарифи на тепло встановлені на рівні 30-35 грн.
Що ще дешеве в «ДНР» – так це житло. Після початку військового конфлікту ціни на нерухомість на окупованій території впали в рази. Багато жителів, які виїхали на вільну територію України або в Росію, продають свої квартири за безцінь. Так, на сайтах приватних оголошень можна знайти пропозиції 1-кімнатних квартир в Донецьку за 10-12 тисяч доларів, 2-кімнатні продаються за 13-17 тисяч, є навіть 4-5-кімнатні квартири за 30-40 тисяч доларів. За межами «столиці» нерухомість ще дешевша: наприклад, у Горлівці та Єнакієвому «однушку» можна купити за 2-3 тисячі доларів. Є і 4-кімнатні зовсім «задарма» – від 3-5 тисяч. Само собою, чим ближче район до зони бойових дій, тим нижче там ціна нерухомості.
Туризм та культурна спадщина
Донбас ніколи не був особливо привабливим регіоном для туристів. Історичні пам'ятники та пам'ятки Донецької області в основному відвідували і продовжують відвідувати місцеві жителі. Водночас "влада ДНР" систематично говорить про плани розвитку туризму в ««еспубліці».
З місць, що мають історичне і культурне значення, можна назвати ландшафтний парк «Донецький кряж» в Шахтарському і Амвросіївському районах, на території якого знаходиться курган Савур-Могила. У 2014 році тут йшли кровопролитні бої, в результаті яких меморіальний комплекс на кургані був зруйнований, 36-метровий обеліск впав. Сепаратисти не стали відновлювати Меморіал, а лише встановили на кургані дзвін на честь загиблих тут в 2014 році бойовиків.
Савур-могила до війни
Савур-могила: впав обеліск
Савур-могила: дзвін
У Новоазовському районі знаходиться Заповідник «Хомутовський степ – Меотида». Тут добре збереглася споконвічна флора і фауна приазов'я, багато видів занесені до Червоної книги. На території заповідника можна побачити стародавні кургани і скіфських кам'яних баб, що стоять прямо посеред степу. Хомутовський степ знаходиться в списку природних пам'яток ЮНЕСКО.
Місце також примітно тим, що саме тут радянський режисер Сергій Бондарчук знімав фільм «Степ» – екранізацію однойменної повісті Антона Чехова.
Хомутовський степ
Біля Харцизька розташовується ландшафтний парк «Зуєвський». Завдяки наявності вертикальних скель парк став популярним місцем тренувань альпіністів.
Ландшафтний парк «Зуєвський»
Також відомою пам'яткою є Донецький Ботанічний сад-один з найбільших в Європі. Тут росте близько 5,5 тисяч видів рослин, у тому числі тропічних і субтропічних.
Донецький Ботанічний сад
Крім цього, історико-культурну цінність представляють будівлі залізничних вокзалів в Ясинуватій та Дебальцевому (сильно постраждали в ході бойових дій), музеї, пам'ятники діячам мистецтва, численні пам'ятники, пов'язані з радянською епохою, поодинокі і братські могили радянських солдатів, воїнів-афганців і жертв фашизму.
Але, на жаль, в «ДНР» не всі шанують історико-культурну спадщину. Так, в 2015 році з фасаду корпусу філфаку Донецького національного університету був демонтований барельєф, присвячений українському поету-дисиденту Василю Стусу, який навчався в цьому вузі.
Барельєф Стуса виглядав так
Те, що залишилося від барельєфа
А трохи пізніше «влада» вирішила знести пам'ятник жертвам Голодомору і політичних репресій у Сніжному, пояснивши свої дії «відновленням історичної справедливості».
Є на території «ДНР» пам'ятники видатним землякам: скульптура оперного співака Анатолія Солов'яненка встановлена біля Донецького театру опери та балету, названого його ж ім'ям. Біля спорткомплексу «Олімпійський» стоїть прижиттєвий пам'ятник легкоатлету Сергію Бубці. У Єнакієвому вшановують пам'ять почесного громадянина міста, космонавта Георгія Берегового-на честь нього названі сквер, парк і проспект, встановлені бюст, пам'ятна стела, дзвін у Свято-Георгіївському храмі.
У Донецьку є також пам'ятник російському співакові Йосипу Кобзону, встановлений в 2003 році. Артист, який народився в Донецькій області, яро підтримує сепаратистські рухи на південному сході України і дії бойовиків «Д/ЛНР», неодноразово виступав на окупованому Донбасі.
Уродженцями Донецької області є багато відомих діячів шоу-бізнесу, журналісти, політики. Вони дотримуються різних позицій щодо конфлікту на Донбасі і не всі готові говорити на цю тему відкрито.
На Донеччині народилися гімнастка Лілія Подкопаєва, актриса і телеведуча Анастасія коротка і її чоловік Андрій Бедняков, співачка Ассоль (Катерина Гуменюк), співак Олександр Кривошапко, КВНщик Сергій Сивохо, футболіст та тренер Сергій Ребров – всі вони живуть і працюють в Україні.
Серед уродженців Донбасу багато і тих, хто давно перебрався в Росію та підтримує її політичний курс. Телеведуча Тутта Ларсен, уродженка Макіївки, раніше заявляла, що не розуміє, чому українці ненавидять Росію. Зірка «Сватів» Тетяна Кравченко народилася в Донецьку, але туди вже давно не їздить: всі родичі перебралися в РФ. Сама ж актриса була помічена в проросійській позиції і їздила на гастролі в окупований Крим. Актриса Ольга Ломоносова також не поспішає їхати в рідний Донецьк. А відомий силач-рекордсмен Дмитро Халаджі з Комсомольського зараз живе і виступає в «ДНР». Ще один відомий донеччанин, режисер Юрій Кара, вважає, що росіяни і українці – один народ, і хотів би, щоб Україна і РФ об'єдналися.
І як тут не згадати таких відомих вихідців з Донецької області, як екс-президент України Віктор Янукович, який втік до Росії в лютому 2014 року, та олігарх Ренат Ахметов, якого не раз звинувачували в підтримці сепаратизму й тероризму.
Висновки
До того, що зараз відбувається на Донбасі, була ціла низка історичних передумов. «Бомба» не вибухнула одномоментно після Євромайдану: коли почав горіти цей бікфордів шнур – скільки років або навіть століть назад, – нехай дадуть відповідь історики і політологи.
Може, «ДНР» ніколи і не було б зовсім, якби в 18-му столітті Донбас не заселявся росіянами, якби не було голодомору 30-х років, якби не виникла організація «Донецька республіка» в 2005-му... та багато цих «якби», тільки історія, як відомо, не знає умовного способу. Сталося те, що сталося. За даними ООН, за час збройного конфлікту на сході України загинуло вже понад 10 тисяч осіб, ще 2 мільйони покинули свої будинки.
Скільки ще триватиме цей конфлікт – точно не скаже ніхто. Час від часу в інфопросторі з'являються прогнози різних аналітиків про те, що «наступного року все закінчиться». Тільки віра в швидке вирішення ситуації невблаганно тане.
Настрої у місцевого населення в основному песимістичні. Хто може – намагається виїхати в Україну чи Росію і облаштуватися там. Хто залишається в «республіці» – живе одним днем і рідко будує плани на майбутнє. З одного боку, постійні бойові дії, присутність на вулицях озброєних бойовиків, від яких не знаєш, чого чекати, страх за своє життя і майно тиснуть на психіку. З іншого боку-жебрацькі зарплати і пенсії, безробіття і все більш плачевний стан промисловості змушують задуматися навіть тих, хто в 2014 році радісно голосував на «референдумі»: «А заради чого це все затівалося?».
За підсумками минулих років існування «ДНР» висновки невтішні: фінансування з Росії скорочується, люди втрачають роботу, населення вимирає і старіє.
На сьогоднішній день перспективи «республік» вельми туманні. Входження до складу Росії, на яке так сподівалися донецькі сепаратисти і їм співчуваючі, в осяжному майбутньому не передбачається. З поверненням в Україну також все дуже непросто. Навіть якщо теоретично вдасться звільнити ОРДЛО безкровним шляхом-зруйнований і розграбований Регіон доведеться відновлювати десятиліттями. До того ж, неясно, що робити з тисячами місцевих бойовиків, колаборантів, «держслужбовців», а також тоннами зброї і боєприпасів, якими Росія за роки конфлікту напхала Донбас. Попереду на довгі роки видніється безрадісна перспектива уповільненого збройного конфлікту і існування на сході України ніким не визнаних псевдодержав.